Синій кит – де живе і чим харчується синій кит, опис, характеристика та цікаві факти

Синій кит ( Balaen o ptera musculus ) – тварина з класу Ссавці, підкласу Звірі, інфракласу Плацентарні, надзагону Лавразіотерії, загону Китоподібні, підзагону Вусаті кити, сімейства Полосатикові, роду Полосатики.

Також ця тварина відома під назвами: блакитний кит, синій полосатик, блакитний полосатик, великий полосатик, блював (від англ. Blue whale).

Міжнародна наукова назва: Balaenoptera musculus (Linnaeus, 1758).

Синоніми:

• Balaena musculus Linnaeus, 1758
• Balaenoptera jubarte Lacepede, 1803
• Balaenopteris guibusdam Rosenthal, 1825
• Balaena maximus borealis Knox, 1828
• Balaena borealis Fischer, 1829
• Balaenoptera rorqual Dewhurst, 1832
• Rorqualus boops Cuvier, 1836
• Physalus (Rorqualus) sibbaldii Gray, 1847
• Pterobalaena gigas Eschricht, 1849
• Balaenoptera indica Blyth, 1859
• Physalus latirostris Flower, 1864
• Balaenoptera carolinae Malm, 1866
• Balaenoptera intermedia Burmeister, 1866
• Sibbaldius sulfureus Cope, 1869
• Balaenoptera sibaldii Sars, 1874
• Pterobalaena griphus Munter, 1877
• Balaenoptera miramaris Lahille, 1898

Англійські назви: blue whale, blue rorqual

Німецькі назви : Blauwal, Großmäuliger Finnfisch, Reisenwal.

Місцеві назви: туннолік (західні ескімоси – Гренландія), ахвохріх або тишкок (ескімоси Чукотського півострова), кентаен-уіїут (луораветлани Чукотського півострова), умгулік, омголя, абугулік (алеути).

Охоронний статус: згідно з Червоною книгою МСОП (версія 3.1.) вид синій кит ( Balaenoptera musculus ) знаходиться під загрозою вимирання (EN).

Етимологія назви синього полосатика

Латинську назву синьому киту дав шведський натураліст Карл Лінней у 1758 році у своїй праці “Sistema Naturae”. Родове позначення ( Balaenoptera ) складається з двох коренів, грецького та латинського: лат. Balaena – кит (у науці – родове ім’я гренландського кита), грец. Πτερόν – крило. У буквальному перекладі воно означає “китокрилий”, тобто з плавцями, як у гренландського кита. Що стосується видового епітету бінарної назви синього кита – musculus , то тут можливі два переклади з латинської на російську мову: м’яз (м’яз) або мишеня.

Перший науковий опис блював дав шотландський вчений Роберт Сіббалд, тому цей вид часто називають китом Сіббалда (англ. Sibbald’s Rorqual ).

Синій кит: фото та опис. Як виглядає ця тварина?

Синій кит – найбільша ссавець і найбільша тварина не тільки серед існуючих, але і в історії нашої планети взагалі. Його розміри просто вражають: довжина тіла блакитного кита (блювала) може сягати 33 метрів. За спостереженнями жителі Південної півкулі зазвичай дещо більші, ніж Північної. Найбільший синій кит у світі – це самка, вбита в 1926 р біля Південних Шетландських островів: її довжина становила 33,58 м. Самки завжди більші за самців: в середньому 23,5 м і 22,8 м, відповідно.

Важить синій кит дуже багато: маса тіла дорослої тварини становить 100-150 тонн – це вага приблизно 25 африканських слонів. При цьому новонароджене дитинча блакитного полосатика важить 2-3 тонни. Максимальна вага синього кита точно не відома. Непідтверджені дані говорять про спійманий у 1947 р у Південної Джорджії блювал, маса якого становила 190 тонн. Тільки одна мова блакитного кита важить до 4 т, він у 3 рази важчий за його печінку, а в пащі синього кита могла б вміститися ціла житлова кімната.

На цьому рекорди синього кита не закінчуються. Серце блювала важить близько тонни. Це найбільше серце серед усіх тварин, воно перекачує судинами 10 тонн крові. Але щодо розміру тіла серце блакитного кита не є таким великим: таке ж співвідношення спостерігається у всіх полосатикових.

Така величина тварини дозволяє йому жити лише у воді. 

На суші його тіло руйнується під вагою власної ваги.

А ось мозок синього кита менший за розміром, ніж у іншого гіганта, рекордсмена за цим показником – кашалота. У блювала він важить 6800 г, що у 1000 р менше, ніж в кашалота.

Голова у китів дуже велика, вона займає до 1/4 довжини тіла, має центральний гребінь, що тягнеться від дихала до кінчика роструму (верхня щелепа). Голова без помітного перехоплення переходить у довгасте витончене тіло. Шийні хребці у полосатиків рухливі, що дає можливість ворушити головою. У тварини подовжені щелепи, верхня з яких несе китовий вус. Нижня щелепа значно більша і ширша за верхню, трохи виходить за кінчик рила і сильно вигнута вниз.

Очі маленькі, розташовані трохи позаду і вище кутів рота. Діаметр ока дорослої тварини досягає 12,5 см (розмір представлений для кита завдовжки 21,6 м). Райдужна оболонка очного яблука коричнева, зіниця витягнута, з прямим зовнішнім краєм. Вушні раковини зникли з переходом у водне місце існування, на їх місці залишилися крихітні отвори.

Синій кит – фільтратор. Його цедильний апарат містить від 270 до 400 пластин (в середньому 325) з кожної сторони верхньої щелепи. Тобто всього у роті дорослого синього кита розташовано близько 600-800 пластин, які мають назву “китовий вус”. Вони складаються з рогової речовини кератину (з того ж, з чого складаються роги, копита, волосся та шерсть тварин). Китовий вус полосатиків смоляно-чорного кольору, що утворюють його пластини, мають форму трикутника (нижня вершина тоншає і розмочується). На передньому кінці обидва ряди пластин з’єднуються за допомогою численних рогових стрижень.

У дорослих китів довжина кожної пластини варіює в залежності від місця на щелепі і досягає від 0,5 до 1 м (у задньому ряду вони довші, ніж у передньому, ближче до передньої частини щелепи пластини зменшуються), їх висота – близько 50-53 см. .Вага однієї пластини китового вуса в середньому становить 90 кг. За походженням китовий вус являє собою сильно розвинені ороговілі піднебінні складки. Зачатки пластин цедильного апарату з’являються вже в зародків довжиною 2 м. У ембріонів слизова оболонка піднебіння утворює ряди поперечних складок, які покриваються роговим рогатим епітелієм. А коли дитинча синього кита з’являється на світ, вони вже досягають 2,5-3 см заввишки. Спочатку вони розташовуються на зовнішньому краї щелепи, а потім розростаються, займаючи більше місця.

Відмітною ознакою багатьох видів роду полосатики ( Balaenоptera ) є численні складки – лінії, що тягнуться від підборіддя і до пупка. Найбільше їх на рівні основ грудних плавців. Ці складки потрібні збільшення обсягу глотки під час харчування: рахунок їх розширення кит може набрати в рот набагато більший обсяг води.

Дихало синього полосатика, як і всіх вусатих китів, утворено двома ніздрями, що сходяться передніми кінцями. Воно розташоване на темряві, це важливо для того, щоб вдихати повітря без згинання шиї. Дихало відкривається лише в момент короткого дихального акту – вдиху-видиху (виробляється до і відразу після пірнання під воду). Тобто пірнає кит на видиху, а не на вдиху, як вважалося раніше. Решту часу дихало синього кита щільно прикрите клапаном, що не дозволяє проникати воді всередину дихальних шляхів.

При видиху повітря піднімається вертикальний фонтан бризок. Коли тварина піднімається вгору, її легені розширюються, дихало широко розкривається і повітря, що накопичилося під час пірнання, з силою видихається. При цьому захоплюється вода, що знаходиться навколо дихала, і повітряні пари конденсуються.

Хмара бризок і пари, що утворюється, і називається «фонтаном», у синього кита вона може досягати висоти в 9 і навіть 10 метрів. Фонтан синього кита одноструменевий, незважаючи на те, що у нього дві ніздрі, і має вигляд вирви, що розширюється.

Будова синього кита й у водних жителів. Кістки кістяка губчасті, рясно просочені жиром. У хребті виділяють чотири відділи: шийний (7 хребців, як і у всіх ссавців), грудний (несе 10-17 пар ребер, з грудиною з’єднуються лише 8 пар), поперековий та хвостовий. У будові скелета простежуються ознаки походження від наземних ссавців. Залишки задніх ніг (рудиментарна тазова кістка) повністю приховані всередині тіла тварини.

Редукція задніх кінцівок дозволила китам розвинути рухоме і міцне хвостове стебло і народжувати великих розвинених дитинчат. У скелеті пояса передніх кінцівок немає ключиць, у скелеті вільних передніх кінцівок є коротка плечова кістка, променева та ліктьова кістки передпліччя. У пальцях китів збільшена кількість фаланг у порівнянні зі стандартною кінцівкою наземного типу.

Грудні плавці синіх китів вузькі, ланцетоподібні, великі, становлять 1/7 частину довжини тіла. Вони розташовуються наприкінці першої третини тіла тварини. Зрідка у дорослих особин (а також у зародків) замість звичайного загостреного кінчика плавця розвиваються 2-3 зубці, що є кінці 2-3 пальців. Спинний плавець у маленького кита, складається з сполучної тканини, трикутний, зміщений далеко назад (він становить лише близько 1% довжини тіла, але не більше 35 см).

Лопаті виїмчастого посередині безкісткового хвостового плавця широкі (6-7 м). 

Вони наводяться на дію потужними м’язами – це єдина рушійна сила всіх великих китів.

Статевий орган синього кита зазвичай прихований у спеціальному піхву, розташованому на 1,5-2м за пупком, довжина його становить приблизно 150-180 см (залежно від довжини тіла).

Пофарбовані сині кити у темно-сірий колір із блакитним відтінком та прикрашені мармуровим візерунком із сірих плям різного розміру та форми. Верх тіла темніший, низ світлий. Голова разом з нижньою щелепою досить темного сірого кольору, набагато темніша за черево. Спинний плавець того ж кольору, що і спина (буває, що на ньому присутня яскраво-біла мітка), грудні плавці зовні такі ж сірі, як боки кита, іноді плямисті, а зсередини світлі (значно світліші, ніж решта тіла). Лопаті хвостового плавця пофарбовані в сірі або темно-сірі тони (часто нижня сторона хвостового плавця темніша за верхню).

Ближче до хвостового плавця плям більше, ніж у передній частині тіла. Характер пігментації та розподілу плям на спині та боках у всіх особин різниться. У своїх дослідженнях вчені використовують цей факт для фотоідентифікації окремих тварин за фарбуванням, коли ті показуються над поверхнею води. Пластини китового вуса синьо-чорні, піднебіння між рядами вуса теж чорне.

Пересувається блював досить швидко. Синій кит, що спокійно пливе, «пасуться» пливе зі швидкістю 10-15 км/год, але наляканий може розвивати швидкість до 50 км/год (правда, з такою швидкістю він може пересуватися лише нетривалий час, кілька хвилин).

Органи почуттів . Зір та нюх у синього кита розвинені дуже погано. Також вважається, що смакових рецепторів у нього практично відсутні. А ось дотик і слух у гіганта добре розвинені. На морді у кита виявлено кілька волосків, які грають роль механорецепторів (з їх допомогою тварина сприймає механічні на тіло, напрямок руху води).

Блакитні кити співають, щоб їх чули родичі. На відміну від дельфінів та білух, вони не використовують ехолокацію.

Ехолокація – це спосіб орієнтації у просторі тварини: становище об’єктів визначається по відбитим від предмета звуковим хвиль, що дозволяє полювати навіть за повної відсутності світла. 

Ехолокація властива деяким китоподібним, ластоногим, кажанам та деяким видам птахів.

Тривалість голосових сигналів блювала потужністю до 190 Дб у середньому становить від 8 до 30 секунд, а частотний діапазон – 8-20 Гц (тобто, більшість звуків, що видаються китами – це інфразвук, нечутний людському вуху). Сигнали, що видаються китами, дуже гучні: їх можна вловлювати за допомогою спеціальної апаратури навіть за 200 км! Але самі кити можуть спілкуватися лише з відривом до 33 км.

Чим харчується синій кит?

Глотка блювала має діаметр 10 см, вона не може пропустити предмети більші за розміром, ніж апельсин . За характером харчування величезний синій кит – макропланктонофаг. Ці ссавці їдять криль ( Tysanoessa inermis , Meganyctiphanes norvegica , Thysanoessa raschii , Euphausia pacifica , Euphausia superba , Euphausia cristlorophias , Euphausia fris , Euphausia fris , Euphausia fris ,longicornis , Nematoscelis megalops ), рачків копеподів, чорнооких, креветок. Радянські вчені стверджували, що рибу блювали не поїдають. За іншими даними, вони заковтують дрібну рибу і невеликих кальмарів, особливо там, де недостатньо криля. У шлунках синіх китів було виявлено рибу Paralepis coregonoides і кальмар Onichoteuthis banksii .

Підраховано, що синій кит масою 100 т має щодня під час літнього нагулу поглинати 4 тонни криля! 

Перша камера трикамерного шлунка може вмістити близько 1 т їжі. 

Тому наповнювати її киту потрібно щонайменше 4 рази на добу. 

Що цікаво, під час зимівлі кілька місяців кити практично не харчуються, витрачаючи накопичені запаси підшкірного жиру.

Як же живиться синій кит? З верхньої щелепи в нього ростуть звані пластини китового вуса, які відіграють роль сита, якою кит проціджує свою їжу.

Під час руху він широко розкриває рот, засмоктуючи величезну кількість води разом із дрібними рачками та іншими організмами фіто- та зоопланктону. Потім він закриває рота, стискає стінки глотки, язиком виштовхуючи воду через щілини між пластинами китового вуса. Харчові частинки при цьому не проходять назовні, залишаються в роті, збираються язиком і ковтаються. У період міграції в теплі води блював може не їсти кілька місяців. У цей час він витрачає запасений жир.

Де живе синій кит?

Синій кит – космополіт, тобто він зустрічається практично по всьому Світовому океану. Живе у відкритих морях та океанах від Арктики до Антарктики. Блакитний полосатик помічений у водах таких країн та територій, як Австралія, Ангола, Аргентина, Багамські острови, Бангладеш, Бенін, Бермудські острови, Бразилія, Великобританія, Східний Тимор, Гана, Гватемала, Гренада, Гренландія, Греція, Джібуті, Канада , Кенія, Коста-Ріка, Кот-д’Івуар, Індія, Індонезія, Іран, Ірак, Ісландія, Іспанія, Ємен, Камерун, Китай, Кокосові острови, Колумбія, Коморські острови, Мавританія, Мадагаскар, Малайзія, Мальдіви, Маршаллові острови Маріанські острови, Марокко, Мексика, Мозамбік, М’янма, Намібія, Нова Зеландія, Нова Каледонія, Нігерія, Нікарагуа, Норвегія, Оман, Острів Святої Єлени, Острови Зеленого Мису, Острови Кука, Пакистан, Палау, Панама

Крім того, синього кита, можливо, можна побачити у водах Кореї, Тайваню, КНДР, Китаю, Габону, Гібралтару.

Місце проживання синього кита – відкрите море, ссавець вважає за краще не наближатися до прибережної зони. Як і більшість полосатиків, восени ці тварини розпочинають міграцію на тисячі кілометрів до екваторіальних вод. Адже основне харчування синього кита (нагул) відбувається у холодних водах, а спарювання та народження дитинчат – у теплих.

Чисельність у світі

Синій кит є видом, що вимирає (EN – знаходиться під загрозою зникнення) і занесений до Червоної книги МСОП (версія 3.1). Нині населення цього виду починає поступово відновлюватися. Загалом у світі залишилося приблизно 5 000 – 15 000 синіх китів, але їхня чисельність продовжує повільно зростати. Звичайно, повністю відновитися населення зможе не скоро, на це знадобляться десятки років через низьку народжуваність цього виду.

У винищуванні синіх китів винні люди. Крім прямого вбивства, побоювання викликає вплив людини на навколишнє середовище.

• Негативно позначається чисельності великого полосатика забруднення Світового океану. Пластикові пакети та пляшки можуть застрягати в стравоході кита, що заковтує морську воду з усім, що в ній є.
• Потепління клімату, забруднення океану можуть позначатися на харчових об’єктах представників цього виду, таких як криль. Зміни в температурі води, наявність шкідливих хімікатів можуть змусити криль змінити місце проживання, що вплине на життя гігантського ссавця.
• Для китів дуже важлива тиша, тільки без шуму вони можуть чути один одного. Дослідження показали, що людина порушує комунікацію китів: шумове тло в останні десятиліття сильно зросло. Найчастіше сигнали судів мають таку ж частоту, як і крики китів. Тому тваринам з кожним роком дедалі важче орієнтуватися, спілкуватися, знаходити партнерів для розмноження.
• Звуки від гідроакустичних антен військових кораблів також можуть негативно впливати на здоров’я китів.

Риси пристосованості до довкілля

Кіти – вторинні тварини. Це означає, що їхні предки були сухопутними, але з якоїсь причини їм довелося перейти у водне середовище. В результаті еволюції у них з’явилася низка пристосувань для життя у воді.

• Їх передні кінцівки перетворилися на плавники. Грудні плавці грають роль кермів, а хвостовий – двигуна. Крім того, плавці мають важливе значення в терморегуляції: насамперед через їхню поверхню відбувається виділення надлишків тепла при перегріві тіла.
• Від охолодження кита захищає товстий шар підшкірного жиру. Товщина цього шару змінюється протягом року, адже другою функцією жирового прошарку є енергетичний запас на час голодування в екваторіальних водах, коли кити не харчуються.
• Швидкому руху під водою крім торпедоподібної форми тіла всім китоподібним допомагає специфічна поверхня їхньої шкіри. Вона сприяє зниженню гідродинамічного завихрення рідини навколо тулуба тварини.
• Як усі ссавці, кити дихають легкими. Для вдиху їм необхідно постійно підніматися на поверхню. При вдиху легені синього кита вміщують 3000 л повітря. При пірнанні вони витрачають цей запас дуже ощадливо. У цей час пульс тварини сповільнюється більш ніж удвічі, відбувається перерозподіл крові: насамперед постачаються життєво необхідні органи тіла, такі як мозок і серце. А кровоносні судини, що ведуть до травної системи, звужуються, знижуючи приплив крові, збагаченої киснем. Дихальний центр головного мозку у китів зі зниженою чутливістю до надлишку вуглекислого газу в крові, що також дозволяє протриматися під водою довше. Представники цього виду можуть до півтори години перебувати на глибині до 1500 м!

Але чому ж кити не схильні до кесонної хвороби? 

На відміну від людини, що занурюється на велику глибину, ці тварини пірнають на видиху, і в легенях вони зовсім мало повітря, тому азот не переходить у них в кров у небезпечній кількості. 

При різкому спливанні він виділяється бульбашками і закупорює судини.

Спосіб життя блювала

Сині кити зустрічаються в океані далеко від берегів, найчастіше поодинці, зрідка парами або по три (більше практично ніколи). Усі разом вони збираються у сезон розмноження. Активність синіх китів вночі мало вивчена, але швидше за все, це все ж таки денні тварини (наприклад, поблизу Каліфорнії сині кити на ніч припиняють активні переміщення).

Класифікація

Відповідно до бази даних www.marinemammalscience.org у межах виду Balaenoptera musculus виділяють 4 валідних підвиди:

1. Balaenoptera musculus musculus (Linnaeus, 1758) – Північний синій кит
2. Balaenoptera musculus intermedia (Burmeister, 1872) – Південний синій кит
3. Balaenoptera musculus brevicauda (Ichihara, 1966) – Карликовий синій кит
4. Balaenoptera musculus spp. – Чилійський синій кит

Підвиди синього кита, опис та фото

• Balaenoptera musculus musculus (Linnaeus, 1758) – Північний синій кит

Цей підвид номінативний, він послужив основою першого опису виду Карлом Ліннеєм. Параметри тіла північних синіх китів: довжина – 24-27 м, маса – 130-150 т. Особи мешкають у Північній Атлантиці та північній частині Тихого океану.

• Balaenoptera musculus intermedia (Burmeister, 1872) – Південний синій кит

Довжина тіла південних синіх китів трохи більша, ніж у типового підвиду, в середньому вона дорівнює 27 м, важать тварини в середньому 150 т. Представники цього різновиду найбільш численні, з них складається більша частина всього виду. Зустрічаються вони у водах Південної півкулі.

• Balaenoptera musculus brevicauda ( Ichihara , 1966) – Карликовий синій кит, синій кит-пігмей

Карликовим він названий умовно, довжина його тіла лише на 3 м менша, ніж у типового підвиду B . m . musculus , середній розмір – 24 м, вага – 70 т. Довжина хвостового стебла синього кита-пігмею значно коротше, а тіло товстіше і виразніше краплеподібне. Його шкіра має світліший сріблясто-сірий відтінок. Кількість горлових складок у нього найбільша – 76-94 штук (у синього південного та північного китів 55-88), китовий вус коротший.

Карликовий синій кит водиться у водах Південної півкулі в південній частині Індійського та Тихого океанів.

Раніше виділяли ще один підвид – індійський синій кит B. m . indica (Blith, 1859), але останнім часом його стали вважати формою карликового синього кита.

• Balaenoptera musculus spp . – Чилійський синій кит

Це поки що офіційно не названий, що виділяється не всіма дослідниками, що під загальним робочим назвою підвид. Систематичне становище цього синього кита наразі неточно. Дані особини живуть у південно-східній частині моря. За розміром вони менші за південні, більше карликових синіх китів і генетично від них чітко відрізняються. За молекулярними даними «чілійці» найбільш подібні до населення виду північно-східної частини Тихого океану. Зараз тривають дослідження з вивчення цього підвиду та порівняння його з рештою.до змісту ↑

Гібриди блакитного кита

Гібридизація синього кита коїться з іншими видами рідко, але такі особини іноді описуються. Так, у 1984 році біля берегів Північно-Західної Іспанії на китобійному промислі було виявлено та описано гібрид між родичем синього кита фінвалом ( Balaenoptera physalus ) та блювалом ( Balaenoptera musculus ). Забарвлення та загальні пропорції тіла у цієї тварини були чітко проміжні між двома видами. Генетичний аналіз показав, що мати цього гібрида була синім китом, а батько належав до фіналів. І, згідно з літературними даними, гібридизація між представниками цих видів зрідка відбувається, причому будь-який з них може виступати в ролі батька та матері. Репродуктивна здатність таких гібридних особин залишається поки що мало вивченою.

Іноді відбувається гібридизація між підвидами. Так, два підвиди блакитного кита, що мешкають у Південній півкулі, B . m . intermedia та B . m . brivecauda , ​​достовірно помітні за вокалізації, морфології та генетичним даними, зустрічаються і схрещуються в районі Антарктиди.

Як розмножується синій кит?

Статевої зрілості блакитні кити обох статей досягають до 3-6 років. Самки зазвичай розмножуються кожні два роки, але іноді цей період збільшується до трьох і більше років.

Цикли розмноження полосатикових тісно пов’язані із сезонними міграціями. Спарювання синіх китів відбувається взимку, коли тварини перебувають у теплих водах низьких широт. Спаровуються тварини під водою, котрий іноді її поверхні. Потім кити вирушають до приполярних районів для літнього нагулу, де вони активно годуються 3-4 місяці.

Через 10-12 місяців після спарювання (стільки триває вагітність синього кита) гіганти знову повертаються в помірні широти, де народжують потомство. Кожна самка народжує лише одне дитинча (хоча є дані про декілька випадків зустрічей самок з двома дитинчатами, а так само з двома і більше зародками, які на момент пологів розсмоктуються).

Пологи відбуваються під водою. Дитинча виходить із тіла матері хвостом вперед. Довжина немовляти становить третину довжини тіла матері (близько 7 м), а маса 4-5 % її маси. Перший дихальний акт він робить, коли вперше вистрибує з води, що активно підштовхується матір’ю.

Перший час він плаває пасивно, використовуючи гідродинамічний поле навколо самки, а згодом починає все частіше віддалятися від неї на більшу відстань. Підростаючи, дитинча долає за матір’ю тисячі кілометрів міграції і досягає приполярних вод.

Весь цей час він годується материнським молоком. Молоко у китів дуже жирне: 46-50% жирності (порівняно – в коровячому молоці 3-5% жирності). Коли дитинча хоче погодуватися, воно підпливає до матері і щільно охоплює ротом сосок молочної залози. Навколо соска у самки синього кита є спеціальні м’язи, які у відповідь на натискання скорочуються і впорскують дитинча в рот молоко.

Китеня росте дуже швидко: на день він поглинає близько 90 л молока і додає у вазі 82-90 кг. Коли він досягає 16 м довжини, а відбувається це до 7-8 місяців, мати перестає його годувати молоком і він починає харчуватися самостійно. На той час у зростанні китового вуса відбувається різкий стрибок, і цедильний апарат китенка виявляється повністю пристосованим до нової їжі. Але і після цього, до досягнення довжини 26-28 м, пластини китового вуса продовжують зростати, доки не досягнуть 1 м.

Скільки живе синій кит?

Тривалість життя синіх китів вивчена недостатньо. Припускають, що у середньому блакитний кит живе 80-90 років. Термін життя найстарішого кита, який змогли визначити, становив 110 років.

Вороги синього полосатика у дикій природі

Через гігантські розміри тіла сині кити практично не мають ворогів у природному середовищі проживання. Однак молоді і ослаблені особи можуть стати жертвами косаток, що колективно полюють. Було зафіксовано напад на синього полосатика меч – риби . Найбільш вивчені причини смерті китів – старість та загибель з вини людини. Також було зареєстровано випадки загибелі блакитних полосатиків під льодом.

Що стосується паразитів, то відомі випадки зараження синіх китів:

• трематодами ( Ogmogaster plicatus, Ogmogatser antarcticus );
• цестодами ( Tetrabothrium affinis, Priapocephalus grandis );
• нематодами ( Crassicauda boopis, Anisakis simplex, Terranova decipiens, Crassicauda crassicauda );
• акантоцефалами ( Bolbosoma balanae , Bolbosomaturbinella , Bolbosoma hamiltoni , Bolbosoma brevicoli ).

Шкіра кита дуже сильно схильна до обростання усоногими рачками, рачками коронулами ( Coronula diadema ,  Coronula reginae, Conchoderma auritum , Xenobalanus globicipitis , Penella sp ., Cyamus sp . ) . Крім того, у шкіру тварини можуть впроваджуватися веслоногі рачки Penella balaenopterae , а рачок Balaenophilus unisetus – у ротову порожнину.

В Антарктиці на синіх китах можуть оселитися діатомові водорості ( Cockoneis ceticola , Cockoneis wheeleri ,Cockoneis guatieri , Cockoneis imperatrix , Cyrosigma arcticum , Navacula sp ., Lycmophora lyngbyei ), через які шкіра великого полосатика стає зеленуватою, а черево набуває гірчичного відтінку. Але коли кит мігрує до теплих екваторіальних вод, цей зелений відтінок зникає.

Синій кит і людина

Більшість популяції синього кита щорічно знищувалася людиною, через що цей вид і став таким рідкісним. Спочатку блювала не добували зовсім, адже величезний розмір і колосальна сила робили цю тварину недосяжною здобиччю для людей, що полюють за допомогою ручного гарпуна. На вітрильних шлюпках його складно було наздогнати і вбити, а вбитого кита утримати на плаву в ті часи практично неможливо (на відміну від гладких китів мертвий синій кит тоне).

Перші описані випадки видобутку синього кита датуються 1868 роком: саме тоді Свен Фойн винайшов гарпунну гармату. У передній частині зброї був пороховий заряд, який вистрілювався з гармати, встановленій на судні. При попаданні в тварину снаряд вибухав, після чого розкривалися зуби гарпуна, утримуючи зброю в тілі кита.

У цей час китобої стали виходити на промисел не на шлюпках, але в більш надійних суднах, що дозволяло тримати видобуток на плаву (згодом тушу мертвого кита почали накачувати повітрям, що збільшувало її плавучість). З кожним роком стратегії та зброю для китобійного промислу вдосконалювалися, у зв’язку з чим видобуток звіра заради китового вуса, м’яса та жиру зростав.

У 1925 році була встановлена ​​перша плавуча база з оброблення та переробки туш синіх китів, що зменшило витрати та час на буксирування видобутку до берега. У 1920-1930-ті роки блакитний кит став одним із найголовніших об’єктів китобійного промислу, адже стада горбатого кита вже виснажилися, а потреба людей у ​​м’ясі та китовому зростала. Таке інтенсивне винищення синіх полосатиків сильно підірвало їхню світову популяцію. Так було в 1946 року (при тому, що під час Другої Світової війни вилов практично припинився, і населення могла хоч трохи відновитися) було вбито кілька тисяч китів, причому більшість (до 80%) їх були неполовозрелыми.

Населення синіх китів з кожним роком продовжувала скорочуватися. У 1963 році було відловлено лише 900 особин. Райони основного промислу знаходилися в основному в південно-східних водах Японії, у Курильської гряди, у східній частині Алеутських островів, біля берегів Британської Колумбії, Каліфорнії, Мексики, у водах Норвегії, Ньюфаундленду, Ірландії, Ісландії, Шотландії, біля Західної Європи Фарерських островів (і біля берегів Португалії та Іспанії одинично).

Обмеження на промисел вперше було запроваджено 1939 року, але лише у небагатьох районах. Повну заборону було оголошено у 1966 році. Але незважаючи на обмеження, забій цього виду китів продовжувався і в 1967 р. В основному це були судна СРСР та Японії.

М’ясо синього кита

М’ясо молодих китів червоно-рожеве, ніжне. З віком воно стає жорстким та темним. На смак воно схоже на яловичину, але віддає запахом риб’ячого жиру. Його енергетична цінність становить 119 ккал на 100 г. У китовому м’ясі міститься (на 100г):

• 22,5 г білків;
• 3,2 г жирів;
• калій (К – 263 мг);
• кальцій (Ca – 14 мг);
• магній (Mg – 30 мг);
• фосфор (P – 165 мг);
• залізо (Fe – 2,1 мг);
• вітамін B ₁ (0,05 мг);
• вітамін B ₂ (0,33 мг);
• вітамін PP (3,7 мг);
• вітамін С (2,2 мг).

М’ясо синього кита можна приготувати багатьма способами: посмажити в клярі, зробити суп «місо», згасити з бульйоном та овочами, приготувати «ворвань» із солонини, посмажити стейки, зробити «харі харі набе» (м’ясо з грибами). У норвезькій кухні китове м’ясо тушкують у глиняних горщиках з петрушкою та солодким перцем, на бульйоні з картоплею. Корінні жителі Фарерських островів з давніх-давен їдять цей продукт у сирому вигляді – у вигляді стейку, солять, варять з картоплею.

Нині у країнах м’ясо вусатих китів мало вживається, але у Японії цих тварин продовжують відловлювати досі. В їхній традиційній кухні є безліч страв з китового м’яса. Більше того, для м’яса з різних частин тіла цих тварин японці мають свої власні назви:

• червоне (поздовжні м’язи) – «аканіку»;
• хвостове (м’язи між спинним плавцем і основою лопат хвостового плавця) – «ономі»;
• під черевними борознами – “сюноко”.

Для кожної частини тіла кита японці мають і спеціальні способи приготування. Так, наприклад, хвостову частину використовують у приготуванні «сашима» і «таки», з нього роблять гамбургери, в’ялять. А «аканіку» традиційно смажать у маслі, попередньо замаринувавши в імбирному чи цибульному відварі.

Продукти, які отримували із блакитного полосатика

У сучасному китобійному промислі використається вся туша кита. Раніше найбільше застосування знаходили: м’ясо, китовий вус та китовий жир (ворвань). З блювала довжиною 30 м отримували до 27 т жиру (13,5 т брали безпосередньо з жирового шару підшкірного, а решта – з кісток та інших тканин).

До середини ХІХ століття китовий вус використовувався у багатьох сферах діяльності людей. Бувало, що продаж тільки китового вуса з однієї тварини окуповував всю експедицію китобійного судна. Китовий вус широко використовувався у виробництві до масового поширення пластмаси та сталі. Наприклад, з нього робили ручки парасольок і хлистів, виготовляли частини екіпажів, деталі меблів, віконні грати, багато складових жіночого туалету, такі як корсети, криноліни, жіночі віяла, перуки. Жителі Якутії використовували китовий вус у виготовленні полозів для нарту. В даний час китовий вус застосовують для виробництва кистей та щіток, в іншому сучасні гнучкі та міцні матеріали успішно його замінили.

Вірвань у народів Півночі спалювалася у кам’яних лампах для освітлення.

З кісток кита люди отримують кісткове борошно, яке потрібне для приготування кормів для тварин (на додаток до м’ясного борошна, що отримується з меленого сухого м’яса китів). Крім того, кісткове борошно застосовують як добрива для сільськогосподарських рослин.

Ще на китобійних суднах умільці вирізали фігурки з кісток китів і прикрашали їх різьбленням. За структурою та кольором вони нагадували вироби зі слонової кістки. Виготовлялися шпильки для волосся, тростини і т. д. А цілі кістки за старих часів використовувалися в будівництві: довгі і міцні, вони заміняли крокви, ковзани дахів будинків.

Цікаві факти про синього кита

• Сині кити, як і всі побратими за загоном, не мають вушних раковин. Вони сприймають звуки через нижню щелепу, в якій є жировий тяж, що передає коливання на середнє та внутрішнє вухо.
• За потреби кити можуть не спати до трьох місяців! Сплячий кит опускається повільно вниз, тому йому необхідно іноді ударяти хвостовим плавцем, щоб не тонути.
• Мова синього кита важить приблизно як африканський слон, тобто до 4 тонн.
• Існує сорт фіалок (сенполія) під назвою «НК – Синій кит». Вони мають величезні махрові квітки глибокого темно-синього кольору.
• Сині полосатики не мають голосових зв’язок, звуки вони видають за допомогою носового каналу, легких і спеціальних повітряних мішків.
• У китів немає рефлексу кашлю, тому що травна та дихальна системи у них повністю розділені, і їжа не може «піти не в те горло».

Ось така інформація у нас про синього кита! До нових зустрічей на нашому сайті!